Обличчя турботи: Олександр Романюк
Медик, який повернувся з фронту до пацієнтів
У Теплицькій громаді його знають як спокійного, зібраного медичного брата, який не підвищує голос навіть у найнапруженіші моменти. Але за цією щоденною професійною стабільністю — шлях, що пройшов через реанімацію, фронт і повернення до цивільної медицини. Історія Олександра Романюка — одна з тих, що пояснюють, чому медицину називають не просто професією, а служінням.
Олександр Іванович народився 23 серпня 1986 року в селі Велика Мочулка на Вінниччині. Професійний вибір зробив рано — керуючись не випадковістю, а чітким бажанням допомагати людям. Після закінчення школи вступив до Гайсинського медичного училища, де здобув фах медичної сестри/медичного брата.
Його перше місце роботи — відділення анестезіології та реанімації Теплицької центральної районної лікарні. Саме там формується професійний характер медика: швидкі рішення, точність дій, робота на межі людських можливостей. Колеги відзначають, що навіть у найскладніших ситуаціях він зберігав холодну голову і здатність діяти без паніки.
Паралельно з роботою він здобув вищу освіту за спеціальністю «Облік і аудит» у Вінницькому аграрному університеті. Проте медицина залишалася основною траєкторією його життя.
У 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення, Олександр Романюк ухвалив рішення, яке змінило його біографію: він добровільно приєднався до лав Збройних сил України. Служив санітарним інструктором у складі 4-ї окремої танкової бригади.
Фронтова медицина — це робота, де немає звичних умов лікарні. Є стабілізаційні пункти, евакуація поранених із передової, обстріли, дефіцит часу і постійна напруга. Тут медик стає першим, хто тримає людину між життям і смертю. Цей досвід, за словами самого Олександра, залишає глибокий емоційний слід і вимагає внутрішньої стійкості щодня.
Після демобілізації за станом здоров’я у 2023 році він повернувся до цивільної медицини та продовжив роботу у Теплицькому центрі первинної медичної допомоги.
Сьогодні він знову працює поруч із пацієнтами — уже в умовах мирної медицини, але з досвідом, який неможливо відокремити від його професійної ідентичності. Цей досвід робить його не лише медичним працівником, а й носієм унікальної практики, сформованої в найекстремальніших умовах.
У розмові про професію він не романтизує медицину. Навпаки — говорить про неї як про постійний виклик. Це біль, стрес, відповідальність і ризик. Але також — це вибір, який має бути усвідомленим. За його словами, у медицині залишаються ті, хто здатен співпереживати і не втрачати людяність навіть у найскладніших обставинах.
Історія Олександра Романюка — це приклад того, як професія медичного брата виходить далеко за межі лікарняних стін. Це історія про людину, яка пройшла війну, але повернулася до своєї щоденної роботи — рятувати, підтримувати і бути поруч.
